В моїй школі двійки за поведінку не ставили взагалі нікому. Але якби така оцінка все ж була, в мене вона була б десь середньою.

Уроки я прогулював. У мене була приставка, тому коли батьки йшли на роботу, то я часом залишався вдома та грав. Все дуже банально. Але я не дуже й прогулював, лише інколи.

Відмазки я у школі не вигадував, просто казав усе як є.

Батьків до школи не викликали, бо не було для цього приводів. Моя мама працювала на території школи, там був будинок дитячої творчості, тож якщо вчителі щось хотіли їй сказати, то могли просто зробити це при зустрічі на подвір'ї.

Якби я зустрів своїх вчителів зараз, то подякував би їм, але лише деяким. Були й такі, кого я недолюблював.

Якось ми кинули лизуна і він прилип до портрета Шевченка. А потім прямо посеред уроку відклеївся та впав. Вчителька була в шоці.

Я не можу пригадати жодної надихаючої фрази, яка б дійсно вплинула на мене. Але от вираз "Гевко, до дошки", я не хотів би більше чути ніколи в житті.