Першу двійку за поведінку мені поставили ще в початковій школі. В щоденнику було написано: «На уроці їв цукерку». Можливо, вчитель переймався що я вдома недоїдаю.

Уроки я прогулював нечасто, а коли вже таке ставалося, то ми йшли зі школи всім класом. Ми були дружні, і коли вчитель запізнювався на урок, могли зібратися і піти всі разом. Проте вчителя дуже різко запізнювалися.

Одного разу я сказав що у мене болить живіт, щоб піти з останнього уроку, а сам замість цього з друзями грав у футбол. Звичайно, нас помітила вчителька, в якої я відпросився. Довелося сказати, що живіт припинив боліти.

Я не був зразковим учнем, але й хуліганом також не був. Тож моїх батьків до директора не викликали, всі конфлікти ми вирішували всередині школи.

Якби я зустрів своїх вчителів зараз, то обов'язково подякував би їм за знання, які вони мені дали, за вміння і таланти, які в мені розвинули та за якості, яким навчили. Все це мені безумовно знадобилося в житті.

Найбільше у шкільні роки мені було соромно за трійки. Я нормально вчився, проте бували й такі моменти. Було незручно перед батьками та старшою сестрою, яка була відмінницею.

Фраза, яку я найкраще запам'ятав: «В житті на тебе не завжди чекатимуть квіти». Це сказав батько – мій головний вчитель.